— А ти чого хліб толочиш? — не зовсім ласково одказав він.
— Хиба се твіј хліб?
— Не чиј же… А шчо?…
— Цур тобі, јак мене зльакав!… та ј замовкла.
Парубок і собі мовчав.
— А ти хто така? трохи згодом питаје він, ковтајучи слова. — Де ти взьаласьа? звідкільа сьуди пријшла?…
Дівчина почула, јак тільки чујуть дівчата, чого в јого запнувсьа голос: очі в нејі заискрили, заграли…
— На ві-шчо тобі? — прьадучи ними, вона питаје в јого.
— А чого ж ти пријшла сьуди, на чуже поле? — каже він. Хто ти така? — чого тобі тут треба?… Чутно — аж дух спіра јому в грудіх од кожного слова.
— Не ск-а-ж-у? — одмовила вона на-ростьаг, осміхајучись, і подаласьа трохи личком вперед, згорнувши пухні, білі руки по під ліктьами. — А пријшла сьуди, бо недалечко живу… А ти хто?
— Сьуди јди! каже він, усміхајучись і разом запрохујучи очима. — Посідајемо тут… побалакајемо… ја тобі ј роскажу, — хто ја.
Јак стрель стрельнув у дівчину. Сплеснула в долоні, зареготаласьа, та ј помчаласьа бујними житами… Далі — вискочила на зелену луку, шчо красоваласьа польовими квітками; потім — повернула круто на-ліво, почесала јариноју; јак білочка на деревину в лісі, так вона збігла прудко на згірок; стала, перевела дух, озернуласьа; осміхнулась; махнула правоју рукоју: „сьуди, мов!“ — та наче мана јака, спустиласьа в низ — і скриласьа за гороју.
Парубок ні з місцьа. Стојіть та дивитьсьа в слід јіј шче дивнішчими очима — мов би перегльанув через гору!… У вухах јого шче вчувавсьа јіјі голос свіжиј, тонкиј, јіјі сміх молодиј та дзвінкиј; перед очима, јак та
