— Село, — одказав јому старшиј москаль, шчо вів јіх.
— То це кузні у царині?
— Нье, то — ізби.
— Шчо то за јізби?
— Хати, по твојему, хахол!
Максим зареготавсьа…
— Побиј вас лиха година, бісові льуде, з вашими хатами! каже він, регочучись, до својіх. — У нас кузні чистішчі, ніж у них хати. А шче вихвальајутьсьа својеју стороноју?! Ну, вже сторона!… Не приводь, господи, бачити ніколи такојі другојі!
Увіјшли в село, або крашче — в одну довжелезну вулицьу, котра ј була ціле село. Аж дивно! Одним одна вулицьа, парканами одгорожена з одного ј з другого боку; а на вулицьу вигльадали без вікон хати — чорні, јак коморі, закурені димом… Де-де забованіли ј льуде — в личаках, у довгополих балахонах, з бородами.
— То це кацапи! скрикнув Максим, почувши јіх мову.
— Та кацапи ж… Оце ј је тобі спражньа кацапшчина! — одказували другі, ј собі дивујучись на јіјі прохвалену красу.
От, розвели јіх по квартирьах. Максим — аж спльовував… Таркани, прусаки, стоноги снували скрізь по стінах, та було јіх і в страві, ј квасі. У хаті — невиметено; смітник по коліна; несло од нього чимсь смердьучим: під сволоком, де на јого стороні зајві горшки ховајуть, — тут були замість ліжка лави… Світили в хаті не смальцем або оліјеју, а јакимись тонкими лучинами… Дим з печі валив прьамо на хату, — бо хата без димарьа, — давив у горлі, різав очі… Максим не поліз на „палаті“; страшно јому було прильагти і в тіј багньуці, шчо на долівці. — Він за цілу ніч не прильагав: з хати ходив на двір; з надвору — в хату; смоктав льульку (бо хазьајін прохав, шчо б не курив
