Довго вони јшли все својім крајем, між својім льрдом, — вже јім аж обридло.
— Чи далеко шче та Московшчина? питали вони один одного…
— Та шче підтопчем ноги, — одказували другі, догадујучись: не близько, мов!
Поминувши својі степи, з невеличкими хуторами, шчо, јак квітнички, весело кидались у вічі, — својі великі села, з кривими вулицьами, з білими хаточками, з вишневими садочками, — својі городи, схожі на села, — увіјшли вони в лісниј крај. Перед ними ј за ними стојали страшні бори сосни, јалини та осичини. Ішли вони день, ішли другиј… ліс, та ј ліс!
— Оце ј Московшчина починајетьсьа, сказав хтось.
— Оце?!… Та ј не весела ж јака вона!… все ліси та бори, куди оком не скинь… тільки небо крізь верховину мріје…
Сумну стало Максимові серед лісу; жаль јому стало својіх степів безкрајіх, свого неба високого: тут за лісом було тісно, душно, а небо здавалосьа низьким, похмурим. І справді воно було низьке ј похмуре: јшлосьа вже до осени, — темні хмари — аж чорнуваті — снували по небу; перепадали часті дошчі.
Пројшли верстов з пјатьдесьат чи з шістьдесьат лісом — ні хатинки, ні льудинки!…
— Де ж тут хутори, села, городи? Хіба тут і льудеј немаје?… толкујутьсьа сами між собоју.
— Та тут либонь один тільки город Москва ј је, та ј тој аж на самому крајі Московшчини, — одказав хтось.
Усі похмуріли, зажурилисьа: јшли мовчки, повісивши голови. Пројшли шче верстов з десьать або ј більше; вијшли на узлісьсьа… З під тесовојі стріхи јакојісь чорнојі будівлі показавсьа димок… Очі напрьамились на јого.
— Шчо то? Кузні? — пита Максим.
