неча між братами. Менчиј правив худобоју, јак хазьајін, забірав усьу користь собі; а старшиј, думајучи, шчо москальа вже на світі не маје, — загризавсьа з братом.
— Хіба він мені брат? — каже бувало Василь. — Јакиј він брат мені? Захопив у својі лабети все добро, та ј брат! Москальа вже ј кісточки досі немаје… Чому ж він не подільаје добра?… Ти мені десьатину польа дај, та пів-хати… Або — мені твојејі хати не треба: у мене своја хата је… Оддај мені земльу, — хај тобі хата!… Або заплати моју половину… А то — все сам… Собака він, а не брат!
Онисько собі не дьакује Василеві. Не раз і за чуби бралисьа. Јак-би льуде не розлили, — то, може б, обидва без голови осталисьа на батьківськім добрі… Стали вони тьажкими ворогами. Кожен кожному робив перешкоди, кожен кожного судив між льудьми. А льуде — позвикали вже до такојі братньојі ворожнечі, — хіба вже дуже счепльатьсьа, — тоді тільки розводили.
Ворогували отак дома, ворогували, — та хтось порајів судитисьа. Појіхав Василь до секретарьа Чижика, повіз три мішки пшениці і десьать рублів грошеј. Завів тьаганину. Појіхав і Онисько до Чижика, повіз і собі три тішки борошна, та ј грошеј не меньше… Давај судитисьа! Тьагались вони, тьагались, вимотували з јіх грошеньата, вимотували… Діјшло до того, шчо јак Василь збіднів, так і Онисько знишчив, — а тільки ј того, шчо дозналисьа: Максим живиј і вже старшим јакимсь над москальами. Тоді брати перестали ворогувати, помирилисьа. Василь заспокојівсьа својеју худобоју, а Онисько жив безпешно в москалевіј хаті ј володів јого землеју.
