јому, јак на јармарок… Плач, голосіньньа, — мов мертвих вирьажајуть до гробу. Там стара мати заливајетьсьа гірькими сльозами, обнімајучи бриту голову синову; тут молода молодицьа, з дитинкоју на руках, голосить на весь мајдан, одніјеју рукоју схопивши за шију молодого чоловіка; а ось сестра з братом розмовльаје, сльозами доливајучи горе… От, і старі діди посхильали голови; от брати розмовльајуть, понурившись… А там знову батьки, матері… Між ними ј Мотрьа, јак з хреста зньата, а коло нејі сини — Василь та Онисько… Ходьать вони в трьох од воза до воза, роспитујуть некрут — чи не бачили де Максима? — Ні, не бачили… Вијшли з некруцькојі разом, а де він дівсьа — ніхто не знаје… А Максим, јак тільки випустили з некруцькојі, зараз потьаг з москальами до шинку… Другі прошчалисьа з родом, а він водить за собоју јурбу москалів — і побратавсьа вже! та здоровкајетьсьа з шкльанним богом… Так Мотрьа ј појіхала з синами, не бачившись з Максимом…
Незабаром некрут погнали кудись далеко-далеко… Льуде знову поназјіздились прошчатисьа, може, вже в останьнье з својіми бідолашними синами, чоловіками, братами… То не глибока річка клекоче, прорвавши гребльу, то гудуть сельане, прошчајучись з некрутами… То не ховајуть мертвих, — то льуде тужать за живими родичами… І Мотрьа між ними… Згорбилась, скривилась, заплакана, стојіть вона, опустивши на груди голову, а коло нејі Василь з Ониськом — і Максим… Видно, материн жаль уразив і јого безжурне серце: стојіть він більа матері, похньупившись… Аж ось — затуркотів барабан; москалі скомандували в лаву стројітись. Підньалась шатанина… Скрізь затужили, заголосили… Стали прошчатисьа. Максим підступив до матері…
— Прошчајте, мамо!… не згадујте лихом…
— Прошчај, сину!… прошчај, моја дитино!… Ша… ша-нуј… се-бе…
