кричав: „У гвардіу јого! у гвардіју!“ — Максим, јак почув, — аж засміјавсьа… та прожогом у двері. Тут він трохи не вдаривсьа лобом об јакогось бідолашного некрутика. Не довго думавши, він јого стусонув коліном під бік, — закричав: „Сторонись, крупа! гвардіјенець јдьоть!… Тој поточивсьа, трохи не впав…
Не вспів Максим одьагтись, јак јого погнало три јакихсь москалі в некруцьку схованку, і заперли на замок. Хатка невеличка, вікна з залізними штибами, јак у тьурмі, а льудеј — повно… Тој сидить, — плаче; тој хоч не плаче, — журитьсьа; там купка регочетьсьа з јакојісь вигадки…
— Пријміть, братьцьа, ј мене! каже Максим до тих, шчо регочуть.
— Іди… додаси ј свого слова.
— За шчо це нас, братьцьа, позапирали в цьу тісну хурдигу? питаје Максим, огльадајучи чорні, јак сажа, стіни некруцькојі.
— А шчо б не втік! — одказав хтось.
— Та киј јого біс думав тікати… І довго вони так держатимуть?
— Та хто јого зна… Кажуть би то, шчо три дні…
— Погано! хоч би сьуди горілки, — то воно б јакось весіліше.
— А сірівцьу з дохлими пацьуками не хоч?
— Пиј сам, коли подобајетьсьа!
Далі Максим уже орудував бесідоју: точив бальаси та бальандраси; росказував про својі сельскі походи; смішив усіх і реготавсьа сам…
Товариськиј чоловік, — нічого казати! У ночі тільки сумно чогось јому зробилосьа, јак став викрикувать часовој: „Слушај!“
Через три дні јіх справді випушчено ј дозволено піти попрошчатись з родиноју, шчо поназјізжалась до при-
