постать заводського бугаја. Не мов јаке страховишче, з зложеноју в зморшки шијеју, уставленоју в земльу головоју з рогами, з налитими кровју очима, — висунуло воно з генеральського двору — ј пішло повагом, хижо ревучи та завивајучи… Під ногами страховишча двигтіла земльа: дикі заводи реву розльагались по околиці… Максимів голос здававсьа цвіріньканьньам горобчика проти страшного бугајевого реву… Оже Максим не зльакавсьа. Забув і про бојішче з татарвоју, кинувсьа на незбиту дорогу, набрав грудьдьа повну пазуху — ј помчавсьа насупроти бугаја, ревучи ј передражньујучи страшну звірину… Бугај став, підвів голову, ніби думав розгльадіти, шчо воно, — та знову круто повернув шију, ј нагнув голову до самојі землі, — хотів копирснути рогом, шчо б страху завдати, — та від жиру не нагнувсьа. Тільки зо-зла гребнув страшенно ногоју — ј геть далеко відкинув земльу від себе. Максим пошпурив грудку. Метка рука јак-раз піјмала серед крутого лоба: грудка розбилась — і пил засипав бугајеві очі. З нечевја страховишче жахнулосьа… Залупало червоними очима… підвело голову, гльануло на свого ворога — та аж потемніло… Круто схиливши в низ голову, воно пішло на супроти Максима. Максим не зльакавсьа ј тут; грудьдьа залітало, јак ті кулі — одно перед другим… Воно несло бугајеві гостинці то в лоб, то в ніс, то в боки… Страховишче — нічого того не чуло: воно навіть не чуло землі під собоју… Завивајучи, воно јшло прьамо на Максима — де-далі скорше, та скорше…
— Еј, еј! — желіпнуло шчось з генеральського двору: — тікај, хлопче, біда буде!
Јак опечениј, крутнувсьа Максим — і вітром помчавсьа вподовш мајдану. Бугај — за ним. Страшно було дивитисьа, јак таке страховишче, наставивши роги, неслось з усього свого страшного прожогу, за невеличким хлопчиком, шчо, јак горошинка, котивсьа поперед јого… От-от бугај настигне; от-от простроме рогом наскрізь
