всього, шчо гнітило або перечило, не давало робити, јак нам хечетьсьа, јак нам здумајетьсьа… Живі картини з позадавнього-давна виступали в хлопјачіј голові: — Максимові хотілось самому битись, рубатись, розгардіјашити… З ким же јого?… де јого?!… Пішла ходором думка за думкоју.
Ось зза села підньаласьа страшенна кушпела. Вихор підхопив јіјі високо-високо — і мчав прьамо на село… Максим побачив — і згадав дідову оповістку про бојішче з татарвоју… То не кушпела кушпотить, то татарва мчитьсьа на наших!… Крик, зик, галас несетьсьа разом з кушпелоју… „Стіјте, братцьа! кричить отаман на наших. Ви, середні, ні з місцьа, а ви, бокові — у објізд на Сокільні Бајраки… Зальажете там, — мов не живі, а-ні чичирк… — аж поки голосна гаківницьа не промовить: пора!…“ Хлопці помчались, тільки хвостами коні машуть… А крик та галас все ближча, та ближча. Ось уже ј татарськиј баша, на сам перед јіде, з голоју шаблеју наближајетьсьа… Наші схибнулись, — далі… Татарьуш на вздогін… Крик, галас, шарпанина… Ось блиснула блискавицьа, гуконула гаківницьа, — полетів татарськиј баша з коньа сторчака бритоју макотиреју… „Бијте!… рубајте…“ іде лемент з крају до крају. Аж-ось, і з боку курьава, мов чорна хмара, підньаласьа: то наші з-під Бајраків поспішајуть на виручку… Летьать — аж земльа стогне. У Максима аж дух захопило: заграла гарьача кров, розбуджена такими думками, — Максим помчавсьа ј собі за лавоју славних лицарів… Аж кура встаје шльахом, аж ідуть вильаски од боју босих ніг по твердіј землі… От і мајдан. Максим, јак кінь, басује: то мов схарапудившись, у бік шарахне; то, јак молоде тельа, піде скоком та вибриком… Льаскаје батогом, свистить, гукаје… Молодиј крик, розльагајетьсьа на вкруги — ј деренчить по вікнах генеральського будинку…
Бачить Максим — у воротіх заманьачила страшенна
