пити, — аж роти пороззівльали. То була здавна, шче за Гетьманшчини, голодна, ненажерлива сарана, котра налетіла з Польшчі на вільні степи роскошнојі Украјіни… Жерти, трошчити — одна в нејі здавна думка… Звикши підбирати крихти з панського столу, вилизувати тарілки післьа смашних панських страв, — вона передала ј потомкам нахлібницькі звичајі, ј страшенну жагу до всього смашного, солодкого… Својіми руками вона нічого не заробльала, — бо шльахетські руки здались на шчо инче — до гостројі шаблі, до легкојі послуги чи корольу, чи магнату… Потомки „голопузих“ усмоктали з материним молоком про це думку… Було јіх у віјську сила, — најбільше там вони ј починали своју службу. А вертајучись до-дому, — бо віјськова служба раз — не легка, а в друге — ј не безпешна, — осідались на батьківських грунтах — і роззівльали роти… Хотілосьа јісти, ј пити, ј хороше походити… З чого ж јого? Де јого взьати, шчо б својіх панських ручок не покальати?
От, вони ј поробились зьатьами заможних панів… Прьамо сказати: попродались, сподівајучись за те нагороди.
Пани не випускали својіх дочок з дому голих і босих. Та ј тільки ж то, шчо манатки давали, та по півсотні душ на завід. Шчо ти з такоју жменькоју льудеј зробиш? Не пријматисьа ж справді зьатьам панів Польських самим за плуга: — дворьанинові соромно було својі руки коло землі трудити; не копатисьа ж у грьадках і дочкам великих панів, котрі за молоду јіх кохали в багатстві, у роскошах… Шчо ж јого казати?
З половини двадцьатих по шестидесьаті роки був у нас золотиј вік панського пануваньньа. Пани не тільки панували над хуторами та селами, над родовими ј неродовими мајетностьами, — не тільки переорьували широкі ј довгі лани сельанами та хуторьанами, иноді јіх міньајучи на довгоногих хортів: панськиј дух вітав скрізь і всьуди: і в городі, і в повіті, і в губерніјі.
