польа. За те, трохи згодом прикрутив јіх так, шчо ні коли було ј того польа пахати.
Потапович став уже не вгодниј. Він викупивсьа на вольу ј завів над Ромоданом трахтирь. А молода бариньа, замість старого, виписала з свого села нового приказчика — Карпа Дровиченка. Карпо — свіј чоловік; а пісчане шче ј доси не можуть без прокльонів згадати Карпа.
— Уже Потапович був! кажуть пісчане: — зуби тобі повибиваје, очі попідсиньује, шчелепи зверне… а все таки великојі шкоди не зробить! А цеј — иржа, а не чоловік! Уже јак у кого встрьане, јак ујістьсьа: точить-точить, поки таки на-скрізь не проточить!
Так јого пісчане ј прозвали Иржоју. І справді — Иржа наточив і собі не трохи, ј панові… Він підбив Васильа Семеновича на шостиј день, і поле назад одібрав.
— Розпились… зовсім розледачіли! З паншчини все таки не піде в шинок…
Пісчане справді роспились, розледачіли. Забули навіть в мандри бігати. Јак було хто втече, то це таке диво — на півроку розмови! Невольа, јак тој чад, задурманила льудім голови. Уже вони ј не сумували — наче так тому ј треба! Стали тільки по шинках киснути… Коли не на паншчині, то в корчмі. Иржа не одного вже купав і в березині від запоју… не помагаје!
Зубожало село… Обшарпане, обтіпане… Тільки козачі хатки ј біліјуть.
Стали прокидатись де-где ј злодіјачки — новина в Пісках! Перше колись ніколи ні в кого ј двері не запіралисьа; а тепер — і на засові страшно. Доставалосьа иноді ј панським коморам…
Бачить Василь Семенович, шчо в Пісчах не переливки, — шчо коли небудь вберутьсьа прокльаті пјаньуги, та ј з душеју не випустьать, — та сказав будувати новиј палац на Красногорськім хуторі, та ј перебравсьа туди жити. Стали тоді величати хутір — Красногоркоју.
