лена; а очі — јак у јіјі льубимчиків — жовті-жовті… Вона ними грізно поводила то на Стьопку, то на Ульану.
Вернулисьа лакејі, з пучками в руках…
— А нуте, провчить јіјі… шчо б знала, јак бариньу обдурьу…
— Паніјко! голубонько!! — Не дала договорити Ульана — і кинулась в ноги.
— Прочь!
— Не буду!… Ја не бачилась з Стьопкоју… Ој, не бу-ду!… Ја не була в кухні… Ра-ту-уј-те!… Ја бігала до дьадини… Ој, ра-ту-у-ујте!!… Ра-ту-у-у-ј… хто в бога вірује!!!
Дівчата шче нижче, до самого шитва, понагинали голови.
На пјальці закапали сльози…
Стьопка — за двері…
На силу підвели Ульану…
До Стьопки — јак јого лизь злизав. Шчо вже було Петрові та Јванові, шчо випустили Стьопку! Пропав Стьопка, јак у воду впав… Нема, та ј нема, та ј по сеј день нема!
Перетревожилась генеральша. Де Стьопка? Де він дівсьа?… Чого він утік? Чому він, дурниј, не схотів обновити старојі на нову шкуру?! А все не через кого, јак через нејі… через ту дівку Ульану! Сказано: не дасть Ульана генеральші віку дожити!
Знемогласьа генеральша… У вечері спать льагла, стревожена, — не попрошчалась навіт і з котами; у ночі посилали Дмитра кучера в Гетьманське за лікаром; вранці верховиј бігав у Китајку до „мазепихи!…“ Біда! А на третіј день товстопузиј Потапович сам підтьупцем пер до отцьа Јухима, шчо б збірав „собор“ — робити маслосвьатіје… Пособорували генеральшу в обідньу годину, а на ранок і по душі прозвонили…
Дојіхала таки јіјі дівка Ульана!!
