У порога, јак стовп, стојав лакеј, у чорному сертуці, у манишці з брижами, при часах.
— Пазвать Патапіча! приказала глухим голосом, з протьагом.
Лакеј вијшов. Незабаром Потапович увіјшов.
— Слушај, Патапіч! Вьерье Сьемјоновнье нужна кгорнішнују.
— Вьестіма, нужна, — прогув густим басом Потапович.
— Вибьері красівују дьевушку…
— Как прікажьетье, ваше превсходітство!
— Маладују… льет едак — шьестьнадцаті… Толька паскарьеје!
— Слушају-с.
— Завтра, што-лі…
— Слушају-с.
— Ну, ступај!
Потапович вијшов.
А в ранці рано — Кирило Очкур, з жінкоју, з малими дітками, проводили до двору, јак до гробу, старшу дочку Ганну, — вродливу, хорошу дівчину.
На другиј рік пријіздить друга дочка; на третіј — третьа…
Хто ж буде вичісувати, заплітати јіх довгі чорні коси?
Хто стьагатиме дівоцькі корсети? Хто буде вишивати спідниці, комірчики, рукавці?…
Не минула панського хліба Омелькова дочка Олесьа; ходила за менчоју баришнеју невеличка дівчина, — сирота Ульана, дочка того самого Хрешченика, шчо генерал, — нехај царстује! похрестив… В дівочіј за пјальцьами сиділи Стеха, Марусьа; ткала килими Гапка. — На другім кінці палацу, у лакејськіј, нудили світом без роботи Петро, Вареників син, та Јван Шкльар; а перед самоју залоју, на стільчику, у ліврејі з золотими позументами, Степан Пугач, — молодиј, вродливиј камердинер генеральші. А в кухньах — скільки!!
