Біда, кажуть, не сама ходить, а з дітками. Першиј раз вона затесалась у Піски з генералом. А так — років, може, через десьаток — јак з неба впала серед Пісок вістка, шчо генерал умер, а генеральша јіде з сином на село жити.
Пісчане спершу не вірили. Чого вона сьуди пријіде? Шчо вона тут забула? Чого тут не бачила?… Та тоді тільки поньали віри, та ј то шче не зовсім, јак понајіздили в Піски бородаті кацапи. Генеральша, перш ніж сама пријіхала, заздалегідь понасилала з батьківшчини приказчиків. Лејба тоді, одпасшись на панському добрі, пішов на підніжниј корм…
Понајіздили нові приказчики, та зараз кинулись одбирати місце дльа панських покојів. Дивились, обдивльались, мірьали, розмірьали, — те звеліли Блішченкові та Мотузці виселитись аж на вигін. Ті, јак почули, — руками ј ногами! Та трохи не положили головами… Так вони мусили все своје добро покидати, кинули сімју, та ј змандрували…
Јак побачили таке пісчане, та ј зажурилисьа. Встала перед јіх очима јіх будушча дольа — сумна, заплакана, без волі, без радости… з батогом у руках!
Дожидати страшного страшніјше, ніж јого переживати. Шчо буде? Шчо завтра буде?… Кожен думав льагајучи. А тим часом, на сьогодні роботи було доволі; кацапи роскидали Блішченкуву та Мотузчину хату… На завтра заложили на томість палац. Десь понабували ј дерева: такого понавертали, шчо пісчане аж жахалисьа… На післьа завтрього загадали чоловікам теје де
