Мирін не својім голосом. — Та крашче ја всьу своју сімју під Турка виведу! Легше в бусурманськіј землі зогнити, — ніж у себе дома, в панськіј неволі, пропасти…
Громада пішла від Мирона ні з чим — міркујучи та сумујучи…
Зажуривсьа ј стариј січовик. Не јість, не спить… — „Син… онуки… своја кров… своје добро… земльа… худоба… все, все в неволі!…“ Так шептав стариј, по двору ходьачи. Не знаје, де місце знајти! Коли це — одного вечера, пропав стариј. Немаје ночувати; не приходить у ранці; не јде обідати; не вертаје ј на вечір… „Де він? Де стариј січовик Мирін Гудзь?… Чи не бачили? чи не чули?…“ — Ніхто ні чув, ні бачив. — Переходить день; минаје другиј, третіј… јак крізь земльу проваливсьа! Марина плаче. Син сумује. Невістка јак з хреста зньата. Діти ј ті притихли, мов јіх і в хаті немаје…
А генерал тим часом не сидить, зложивши руки, не дожидаје, поки пісчанська громада самохіть підставить під јармо шију: „Ори, мов, вельможниј пане!“ Генерал знаје, шчо вола треба добре призвичајіти, шчо б, коли скажеш: „шиј!“ — він шију підставив… А поки-то він обходитьсьа, — треба јого силоју неволити… Генерал своје робить…
То немочниј дбаје за силу, а генералові — шчо? Покотив у Гетьманське; росказав, јакиј „бунт“ підньали пісчане; јак невважно приньали царицину милость; обізвав јіх за це бидлом, гадьуками, — ньех јіх дзьабли вьезмон!… А на другиј день знову пријіхав у Піски, — та тільки вже не вдвох з жидом. Шче ледви зорьа зајмаласьа, в Піски вступала москалів рота. Налетіла Москва на Піски, јак сарана на зелене поле, — та ј кинулась усе жерти, все трошчити…
Пісчане такого не сподівалисьа. Поторопіли, — сами не знали, шчо почати… Повиходили з хат; збились у купу, јак отара під дошч, коло церкви; послали за ба-
