иноді зражували пана, перебігали до другого, котриј більше викочував јім пјаного трунку, котриј роскидав јім, зароблені хлопськими руками, гроші… Магнат льутивсьа, розсупоньував своју калитку, кидав пјаніј зграјі золоті червінці, переманьував ними шчирих прислужників від третього магната, заводивсьа з тим, шчо переманив јого слуг, бажав помститисьа… і знову розливаласьа, шуміла річка братерськојі крові… Та так не раз, не два, — таке житьтьа тьаглосьа цілі віки шльахетського пануваньньа, аж поки Польшча впала, розшатана руками свого безпутного вельможного шльахетства… Магнатам же — бајдуже!… У них було землі немірьано: були хутори, села, навіть цілі городи́ — не десьатки, а сотні тисьач льуду, з здоровими до праці руками, котрі, наче сам бог, розгнівавшись, присудив трудити на одного вельможного дармојіда… Магнатам було — бајдуже! За те урваласьа нитка „голопузим“… То було в пана в дворі — ј ситиј він, і пјаниј; а тепер — не треба вже панові конниці, пікінерів, жовнірства: він тепер роскошује в Парижі, в Римі, в Бадені… Шчо ж було робити тим голодним ротам, котрі призвичајені до гульанок, до сваволі, а не до праці?… Чим јого ј де јого годуватисьа ј обуватисьа?… „Голопузі“ сипнули по всіх усьудах… Поробились окономами, управительами, поссесорами невеличких мајетків, а де-јакі побрались на службу до сильного — колись ворога, а тепер владики — Москальа! Подрибзав піхтуроју ј пан Польськиј з бистројі Стирі аж до самојі холоднојі Неви… Заліз у јакијсь полк, терсьа по передніх увельмож, поки таки дотерсьа до генерала ј до Пісок!
Не вспіли пісчане одуматись, јак пријіздить сам вельможниј у Піски — та шче ј не сам, а з јакимсь жидком — обтіпаним, обсмиканим, у довгополому, зајолзаному балахоні, в јармульці на голові, в патинках на ногах… Хто з роду не бачив жида, не знав на кого більше дивитисьа: чи на генерала, чи на јого жида, шчо хо-
