Тулились до будинків
примари переляку,
десь скаучав собака,
а потім вив
на хмари.
Було небо повне, як вагітна сіроока дівчинка.
Але була виснажена душа —
кинено іі знову в лабети…
Ша!..
Серце моє, де ти?
Привязане на нитку
і мусиш під'агатити кров?
Невже воли і корови
Кізяками нагодують іх?
Невже мукання золотоі телиці
вартує ударів по ковадлові?
Ні! „Сила солому ломить“, —
а іхня воля
за гратами біляозерного виховання.
Ах, я знаю цю в'язницю.
У ній і мені — атому мільоноголового тіла
було гарно гріться
на коміні з жеврівшими колоссями.
Я згадую: волошкова тиша,
дзвіночки в вербах шарудять похило,
а легіт припоясав межі,
розпустивши бузкові крила.
Іржали десь на луках коні,
і так боязко було кинути голосівку…
Хотілось забрести до самих фараонів
