Сей, розумієть ся, не пізнав його і коли він попросив ся на ніч, зирнув на нього з під лоба і видно не мав великої охоти приняти його.
— Гертс-іер, Сруль-Лейб, — промовив він стиха, — я мав би вам щось сказати.
— Ну, що таке?
— Та лише вам самим.
Сруль-Лейб завів його до ванькира заваленого подушками та всяким шматєм.
— Ви не пізнаєте мене, Сруль-Лейб?
Сруль-Лейб змірив його очима.
— Нї, не пізнаю.
— Я той барашівник, що в часї ярмарки ночував у вас з Вольфом — тямите?
— Ай-вай! — скрикнув Сруль-Лейб і вдарив ся об поли руками. — І щож ти тут робиш?
— Я маю у вас розвідати ся про Вольфи. І зачекати на нього, коли ще не вернув.
— Про Вольфа!… зачекати!… якто, то хиба ти не знаєш?…
Сруль-Лейб очевидно не міг договорити реченя, немов щось стискало його за горло.
— Що я маю знати, Сруль-Лейб?
— Що за тобою шандари шукають?
— За мною? На що я їм потрібний?
— Ти мав бути спільником тих, що замордували Вольфа.
— Я? Замордували?
Герман довго стояв мов остовпілий, не можучи сказати анї слова. А тим часом Сруль-Лейб оповідав:
— Адже його замордували — ти не чув? Зловили його на угорській границї. Мабуть допитували його за грішми, бо пекли йому ноги на огнї.. Всї ребра поламали. Лїсничий знай-