Герман і собіж прилягши до землї висунув голову з ярка і побачив на одній стежцї невиразну людську постать, що йшла досить швидко в напрямі до них. Глянувши в другий бік, він побачив другу подібну постать; у третім місцї видно було третю. Всї вони йшли з ріжних боків, манівцями і всї немов змовивши ся стягали ся на горб, на якому в укритю сидїли Вольф і Герман.
— Бачиш? — шептав Вольф. — Добрий нюх мають собаки. Мусїв їм хтось доповісти, що бачив тебе. А може й із них котрий бачив, як ти йшов півперек поля.
В тій хвилї з низу, де кінчив ся ярок, що починав ся у стіп ялицї, дав ся чути голосний свист; темні постатї, що з ріжних сторін ішли в напрямі до краю лїса, відповіли таким самим свистом. Не було нїякого сумнїву, що облава розпочала ся.
— Чуєш? — шепнув Вольф до Германа. — Годї нам тут ночувати, треба тїкати до лїса, і се найнебезпечнїйше. Як би ми могли посидїти тут іще з годину, то вже би стемнїло ся добре, але вони будуть тут за малої пів години. Мусимо тїкати зараз, повзком, від ялички до ялички, від корча до корча, поки не впадемо в лїсову гущавину. Але гов! Що буде то буде, наші гроші не сьміють дістати ся в їх руки.
І він не кажучи нїчого більше потягнув Германа кілька кроків у низ яром. Там високо над потічком із обірваного берега вистирчала велика камяна плита. Вольф скочив до неї, витягнув при її боцї одну каменюку зі стїни; за каменюкою була невеличка ямка, — видно, що ся схованка знана була Вольфови здавна.
