— Здаєть ся, гарний буде ярмарок, — раз по разу повторяв Вольф минаючи оті ґрупи. — Давно вже не було такого згону.
— Коби лише на купцїв був урожай, — мовив замислено Герман.
— Надїють ся кількох богатих панів аж із Поділя, що хотять купувати воли на брагу, — мовив Вольф, а потім додав:
— Се не для нас пожива. Їм треба волів худих і дешевих, а тут переважно згонять випасені в полонинах. Такі воли на брагу недобрі. От як би прибули віденські купцї, такі, що зараз купують на заріз, то на таких нашому братови найлїпший заробок. Такий купець платить від ваги, а по чому сторгував барашівник у Бойка, се йому байдуже. А на кільку суму барашівник дожене йому худоби, від такої суми платить йому процент. Можна нераз і при тім ошукати ся: торгуєш на око, худобина показна, а прийде до ваги, а вона легка і ти мусиш доплатити, бо купець більше не дасть, а скидати ся торгу не хочеш, щоб не розсердити його. Особливо ті угорські воли з великими рогами, ті кайли часто бувають такі ошуканцї. Се пуста худоба, і до роботи слаба і на вигодівок не добра, а на око показна. Але наші гірські барни та полові, то найлїпші. На них звичайно барашівник має подвійну користь.
Отак міркуючи та розмовляючи Вольф і Герман не кваплячи ся на вечір зайшли до Лютовиск. У Вольфа тут був знайомий арендар Сруль-Лейб: тут оба барашівники заночували тут зібрали зараз таки що найпотрібнїйші відомости про завтрішнїй ярмарок. Справдї ярмарок заповідав ся незвичайно великий. Уже над вечір
