лею, — се його цїлотижнева пожива. Ось вони минули Тептюж, — перед ними поле зелене, сьвіже, — далї лука, замаєна цьвітами, — знов горбок, через який гадиною звиває ся стежка, і ось бориславська кітлина. Не доходячи самого села вони розійшли ся по луках, по мочарах та поточинах; старші либаки мали вже свої певні місця, прошпортані дучки, де ропа мов сметана стояла на водї, і кілько її не либай, усе стояла в одній мірі. Швидко й Герман знайшов собі таке місце, пропорпав дучку, і всї стали до роботи.
Бориславське підгірє виглядало тодї ще зовсїм не так, як тепер. Бідне, підгірське, звичайне село розстелювало ся невеличкими купками будинків по підніжю Дїла понад потоком. На пригірках від Банї й Тустанович були поля господарські, а низше луки і голе пасовиско. Але при всїм тім земля була якась не така, як звичайно. Якийсь дивний сопух виходив із неї, особливо теплими вечерами. Весною, коли розтаяли снїги і змякла глина, чути було виразно якісь рухи в землї, щось немов тихий віддих, немов пульсованє горячої крови в глубоких, невидимих жилах. Поміж народом ходили слухи, що на тім місцї, де стоїть Борислав, були давними часами великі татарські війни, що тут поховано богато наших людий і поганих песиголовцїв, і що трупи що року силують ся встати на сьвіт і будуть силувати ся доти, доки не прийде їх час. А тодї вони проломлять землю, розвалять весь Борислав і пійдуть у сьвіт воювати. Не знали бідні Бориславце, говорячи собі зимовими вечерами сесю казку, що вона аж надто швидко справдить ся, що страшна підземна потвора незабаром уже прорве земну опону, роз-
