і вже дехто з тих самосївних дестиляторів (сю фабрикацію зрештою вони переняли від бориславських селян) думав про те, чи не можнаб инакше спожиткувати сей дивний, вонючий та легко запальний плин. Уже роблено у Львові, в Кракові й Віднї проби його хемічної аналїзи, вже була чутка, що десь там на Мазурах якийсь пан Лукашевич, добувши в своїм маєтку цїле жерело такого плину, спровадив десь аж із Нїмеччини фахового хеміка і сей роздививши та рознюхавши ту ропу обіцяв йому очистити її так, що буде ясна як вода і буде горіти ясно і майже без диму. Жиди в Дрогобичи метали ся биті ожиданкою; чим раз більше їх цїкавило ся бориславською ропою, і хоча цїна її все ще була не висока, то все таки дехто, спекулюючи на непевну будущину, починав уже заглядати до Борислава, нипати по мочарах та поточинах, розвідувати у селян, чи буває копаючи ями чи то на бульбу, чи на що инше не надибали більше тої „кипячки“.
Селяни були переважно бідні, непривітні, не розмівні. Ой так, усюди, де прокопаєш трохи глубше, добуває ся та проклята ропа! А як не вона, то її сопух. Просмердїв нам цїле наше житє. Десь Бог не мав як покарати людий, та отакою нуждою. Анї одної криницї в селї не можна викопати. А инодї вибереш яму на бульбу, закоплеш, усю зиму сухо, а на весну розібєш копець, а вся бульба плаває в ропі, як пироги в сметанї. Особливо в долїшнїй части села клопіт з тою ропою. І де вона є, там анї збіжє не вдає ся, анї паша нї до чого — нї трави тої худоба не пасе, нї
