То не нафта, бо та давно проломала би стїну і бухнула би в яму. Се тверде тїло — очевидно віск! Се той скарб, якого він шукав і який дасть йому нову силу. Він аж захлипав зі зворушеня і подзвонив, аби тягли його в гору. А коли його витягли на верх, він був увесь задиханий, аж дусив ся, і не міг сказати анї слова. Робітники, що працювали при корбі, підхопили його за підруки, відвязали від линви і хопили ся натирати його водою думаючи, що він умлїває від задухи, але Герман, ще не можучи встати з землї, затріпав руками й ногами.
— Нї, нї, менї нїчого! — скрикнув він уриваним голосом. — Біжіть, кличте менї обер… оберштайґера! Живо! живо!
Не минуло пів години, а вже Герман був по нарадї з оберштайґером. Тай що було тут нараджувати ся? Герман анї слухати не хотїв скептичних уваг оберштайґера, що там у тій ямі нема анї слїду воску, що поклад глини, який там надибано, по всїм ґеольоґічним познакам виключає віск (се вже оберштайґер повторяв фрази пана інженєра) і що се буде ще одна даремна робота. Герман лиш руками тріпав на таке балаканє.
— Що ви плетете! Що плетете! — кричав він. — Я вам кажу, зараз робіть штольню, в тій стїнї, що до толоки! Зараз робіть. Там віск — чути ґаз, що віє з розсїлини! Там віск, богато воску, будете бачити!
— Про мене! — відповів оберштайґер похитавши головою. — Але се не наш терен.
— Що вас то обходить? — закричав нетерпливо Герман. — Хто вас про те питає?
