лїба — бо так з великої любови вона кликала Дувідка — в такім станї. Вона прибігла до школи і мало не видерла очий учителеви, а потім побігла на скаргу до ректора. Сей приняв її не дуже то чемно, закидаючи їй, що розвезла свого синка як циганську пугу, і такого розпущеного та злобного хлопця вони не можуть стерпіти в школї.
— Алеж він хорий, хорий! — кричала Рифка, у якої серце рвало ся на саму думку, що хтось міг доторкнути ся її божища.
— Коли хорий, то держіть його дома, — сказав ректор. — У нас не шпиталь, а школа.
— У вас не школа, а шкіродерня, катівня, — верещала Рифка. — Я вас до суду подам, я пошукаю свого права. Я вас навчу!
На сьому одначе справа й скінчила ся, бо в судї не приняли скарги — тодї ще не розуміли науки без битя — а Василіяни не приняли Дувідка до школи. Він так і лишив ся в приватній науцї.
— По що йому та школа? — говорила Рифка своїй мамі. — Він і без того все лїпше знає від них. Вони з одної зависти знущали ся над ним. Отже я їм покажу, що він сам без них більше навчить ся, як у їх дурацькій школї.
Дувідкови наняли приватного вчителя, але справа через те не посунула ся на перед. До деяких предметів, головно до рахунків, його зовсїм не тягло і година рахунків бувала йому найтяжшою мукою. Тілько модні тодї крімінальні романи „Рінальдо Рінальдіні“ та повісти Ежена Сю, Ґаборіо, Монтепена і инших романтиків зацїкавили його, і від тепер увесь час вільний
