ло ся найпростїйшим, найнатуральнїйшим — дочекати ся з сина такогож ґешефтсмана, як і він сам і гідного наступника його капіталів, подавало мало надії на справдженє. Малий Дувідко вже з самого малку був дивної, хоробливої вдачі. Страшенно нервовий і дразливий він у дитинстві терпів від нападів корчів подібних до епілєпсії, які мучили його до десяти лїт і спиняли його духовий розвій. У тім часї в ньому розвили ся жорстокі інстинкти, любив мучити звірів і людий, дивити ся на терпіня і конанє, обливав покоєвих собачок своєї матери окропом, випікав їм очи, врізував вуха і хвости і сердечно реготав ся при їх болїзному скомлїню. Так само жорстоко він поводив ся зі слугами, з сусїдськими дїтьми; взагалї скрізь, де він появляв ся, ширив ся страх серед дїтий; усї звали його не інакше як стеклим Дувідком і тїкали від нього, щоб не потерпіти від його диких капризів, що нападали його якось раптом, серед веселої забави та дїточого гомону. Герман мав богато клопотів із за тих дитячих забавок свого Дувідка. То він витаючи ся з дївчинкою, яка йому дуже подобала ся, покусає її лице або запалить на нїй сукенку і плеще в долонї та регочеть ся, коли дитина верещить і вєть ся з болю; граючись з хлопцями він нї з сего нї з того одного посадить у кропиву або побє терном або вдарить каменем у голову. Часто родичі поранених дїтий тягали Германа до суду за пакости його сина і забороняли дїтям ходити на забаву з ним.
На шестім роцї віддали Дувідка до василіянської школи, тай тут було не лїпше. Дувідко був тупої голови, при тім упертий і непо-
