— А тобі то прикро.
— Ну, та всеж неприємно.
— А їм, думаєш, приємно, Ханї та Рифцї?
Герш знов видивив ся на старого.
— Сеж їх муж і батько, — мовив він, — а я їм чужий.
— Хто ночує під моїм дахом, той менї не чужий. А знаєш, чому вони так посумнїли в остатнї часи?
— Як мали не посумнїти, коли старому щораз гірше?
— Нї, не тому. Вони вже знають, що йому лїпше не буде. Ти причина їх смутку.
— Я? А то яким способом?
— А ти. Бо вони, обоє старі, уложили собі, що ти візьмеш їх дочку, а тепер ти очевидно покидаєш її.
— Я візьму?… Я покидаю?… Реб Мойше, але яж і не думав про женячку анї про Рифку.
— Яж кажу, що ти дурень, стовп, туман! Двацятий четвертий рік переступив і не думав! І щодень бачив перед собою таку красуню, як Рифка, і не думав!
— Хиба вона красуня?
— А хиба ти слїпий тай не бачиш? Та то золото, не дївчина! Ти не варт її ноги цїлувати.
— То може вона не прийме мене?
— Кажу тобі, що її батько й мати на тебе всю думку мали. А вже як старі скажуть то так і буде. Хиба ти не схочеш.
— Та я.. я не думав про се нїколи.
— Зараз подумай і скажи менї, чи маю йти в свати. Тай що тут думати? Тиж богач, гроші маєш, на яке хочеш дїло підеш і заробиш. А вона також дістане щось по батькови.
