Герман заглянув до головного журналу і до робітницького каталогу.
— До осени, десь так… стій но, стій но… тиждень по Покрові.
— Як, як? — спитав прудко Матій. — Тиждень, кажете, по Покрові?
— А так, Покрови було в суботу, ось тут записано, а він ще на другу суботу виплату взяв за цілий квартал, сімдесят п'ять ринських.
— Виплату взяв? — скрикнув Матій, але зараз же заспокоївся і тихіше сказав: — Гм, тиждень по Покрові! А я 'го на самої Покрови послідний раз видів.
— Де?
— В трахтирни, в Кирніцкого, як ся напивав із… із єдним чоловіком.
— З ким?
— Отже вже-м забув… Але що́ то значит, пропало! Мене тогди були троха потовкли п'яні ріпники, і я дві неділі пролежав без пам'яти, відтак чую, вже Івана нема, пішов десь, кажут, світами.
— Ну, але що ж з цього всього, до чого ти мене питав?
— Та так такій, перепрашаю пана, але я гадав…
— Що, що?
— Та нічо, нічо! Що я, дурний хлоп, можу гадати? От, свої хлопські річи. Перепрашаю пана!
Матій, сказавши це, скулився, згорбився і відійшов ід порогові, а ціле його обличчя виражало один великий жаль, одно велике розчарування. Герман не допитував його далі, бо знав, що не діб'ється нічого більше від старого і, не тратячи часу, розпочав виплату…
— Ов, щось то з нашим паном не малого мусіло статися, що забув ми урвати зо шуску.
— Ей, певно ся зажурив, що тоті кости видобуто, то зараз комісія, може, ще деякий клопіт, та й уже 'му ся всього відхотіло.
— Або, може, му синище що такого доброго сказав, що так без духа летів нині рано до нього.
Так балакали ріпники, розходячися на свої помешкання або по шинках. Такого щасливого вечера вони віддавна не затямили, і тому пішли між ними різні здогади про ту незвичайну доброту пана. Навіть ті ріпники, котрим Герман нині обіцяв обривок, і котрі за те вже не мало його наклялися, вийшли зачу́дувані і вдоволені від нього — за обривок не було й згадки. Деякі ріпники, вийшовши від виплати, по-
