дована була ще по-давньому. Це була перша яма, з якої плило головне джерело Германового маєтку. Але від кількох літ вона стояла пусто, відколи джерело кип'ячки в ній вичерпалося. Аж тепер, коли, замість кип'ячки, поплачував найліпше віск, Герман казав її відновити і копати глибше, бо вона давніше мала тільки тридцять сажень углиб. Коли відбито дошки, якими була прикрита, показалося, що всподу́ вода, і треба було наперед вичерпати воду. Вже три дні черпали, а власне нині мав перший раз спускатися в неї старий ріпник Матій, щоб оглянути, де що треба направити, і де копати штольні. Коли Герман підійшов ід ямі, побачив, що ріпники саме витягали кібель з ями, в якій сидів уже від доброї години старий Матій.
— А що́? — спитав Герман, підійшовши ід робітникам.
— Та нічо, — відповіли вони. — От Матій зазвонив чогось, та й тягнемо.
— Ну, що там таке може бути? — спитав зачудований Герман. — Тяжке?
— Ні, не дуже. Щось старий мусів надибати.
Герман зацікавлений став над яму, опершися на стовпці і пильно дивився в темну глибінь. Сонце косо пересікало отвір ями, але вглиб не було видно нічого. Одно тільки вразило Германа — дивно неприємний гнилий сопух. Що це таке? Запах, мов на скітнику? Германові закрутило в носі, але цікавість не давала йому відвернутися. Він пильно, немов божевільний, дивився в темну глибінь, а за той час линва поволі навивалася залізними перстенями на вал корби. Він глянув на ті перстені і пригадав собі страшні скрутелі величезної гадюки на образі. Його забобонна, роздражнена думка зв'язала якстій прочуття якогось лиха з тим привидом. Втім лихо насмарована корба скрипнула проразливо, — Герман зіснувся, глипнув у глибінь і задеревів на місці. З темної пропасти виринала-виходила вгору на світло страшна, обгнила, почорніла труп'яча голова. Її зуби і безм'ясі щоки стирчали догори, очні ями були чорні від глини, що в них насіла, продрухнілий, почорнілий у воді череп лежав серед ребер і інших людських костей, без ладу напханий до кібля. І так цей відразливий страшний тягар повз поволі догори, а Герман стояв, мов мертвий, не міг відірвати очей від того виду і в тривозі своїй бачив виразно нелюдський злобний усміх на тих голих щербатих щоках, на тих безгубих устах, у тих великих, чорних, глиняних очах. Він стояв, дивився і дрижав, мов у лихоманці, — дрижав з забобонного переляку і обридження.
