Сторінка:Франко І. Boa Constrictor (Краків, 1943).djvu/28

Цю сторінку схвалено

смарують. Ну, то береться кінський хвіст, згониться ним поверх води, то тота ропа набирається на волосінь, а з неї рукою зсувається до коновки. Тото називається „либати“.

— Ну, і де ж дівається ту ропу? — спитав зацікавлений Герман.

— Носиться сюди до Дрогобича, тут є такі, що куплять.

— А добре платять?

— Чому ні! За коновку шістка. Ну, а як добре звиватися, то за день дві коновки назбираєш. Тілько ось носити біда!..

Герман почав роздумувати над тою бесідою. Що ж, — воно то не зле, такий заробок. Хоч робота негарна, то зате легка. А платиться добре. Чому ж і йому не взятися до неї? Він рішився таки завтра йти з либаками до Борислава і коли сказав їм це, вони пристали, тільки жадали могоричу. Герман на радощах упоїв їх пивом, щоб „обляти“ свій новий стан.

Відтепер почалося для нього нове життя, зовсім відмінне від губицького. Воно ділилося на два головні місця: Борислав і Дрогобич. Хоть дорога не близька, — либаки мусіли кождої доби тіпати туди і відтам: увечір з повними коновками кип'ячки на коромислах до Дрогобича, а рано з порожніми назад до Борислава. Перший день нової роботи особливо глибоко вбився Германові в тямку. Він живо нагадує ще тепер той холодний поранок майовий, коли, враз із п'ятьма іншими либаками, йшов стежкою повперек піль до Борислава. Вони йшли горою через Тептюж, лишаючи Губичі збоку. Сонце сходило над Дрогобичем і облило кривавим світлом ратуш, костел і церкву св. Трійці. Сюди ближче вилася, блискотячи, мов золота змія, Тисьмениця і шваркотіла в віддалі по камінні. Дуби в Тептюжі ще йнощо починали розвиватися, зате сподом ліщина шелевіла вже своїм широким темнозеленим листям. Вони йдуть швидко, не розмовляють, квач у кождого через плече, — хто молитву мурликає, а хто й так собі дещо співає. У кождого при боці торба з хлібом і цибулею, — це його цілоденна пожива. Ось вони минули Тептюж, — перед ними поле, зелене, свіже, — далі лука, замаєна цвітами, — зно горбок, через який гадиною звивається стежка, — і ось бориславська кітлина. Не доходячи до самого села, вони розійшлися по луках, по мочарах, — кождий вишукав собі місце, і стали до роботи.

Бориславська кітлина виглядала тоді ще зовсім не так, як тепер. Бідне, підгірське звичайне село розстелювалося невеличкими купками будинків по підніжжі Діла понад пото-