втиснувся в темний, тісний кут за печею, — холодний піт виступив йому на чолі, — все тіло дрижить, він щохвилини жде, як ось-ось двері отворяться, а в них покажеться страшне, обросле лице злодія з здоровенною булавою та з широким, блискучим ножем за ременем. Але хвилина за хвилиною минає, — не чути нічого, крім проразливого завивання бурі. В Германа поволі вступає дух, — але він уже не сміє встати зі свого кута. Розгарячкована уява приводить йому на пам'ять повісті про „страччуків“, що робляться з нехрищених дітей, закопаних дебудь під плотом, під вербою. Йому здається, що щось чупкає по поді, — він тривожно підніс очі вгору, де було в повалі, старим звичаєм, вирізане маленьке віконце. Мороз пробіг по його тілі. Йому бачиться, що віконце ворухнулося, що піднімається поволі-поволі вгору, а за ним видніється чорний глибокий отвір. Він замер зо страху, не можучи відвернути очей від віконця. Йому задзвеніло в ухах, — бачилося, що в нім самім, усередині, ворушаться якісь дикі тривожні голоси, піднімається крик, замішання без його волі. Нещасний хлопець безумів зо страху і ожиданки. Але голоси не унимаються, стають щораз різкіші, голосніші, — якесь уриване теленькання пробивається крізь змішаний гамір. Герман хвилину ще сидів, мов мертвий, не знаючи, чи дійсно цей гамір піднявся в його нутрі, чи, може, доноситься знадвору. Але одної хвилини застанови було досить. Він зірвався, немов у якійсь розпуці, і одним скоком був коло вікна. Гамір розлягався вже на їх оборі, — видно якісь ще чорніші тіні, чутно теленькання кінської упряжі, — ах, Іцик, Іцик приїхав!..
Гамір під хатою… Загримали до дверей. Герман побіг відчиняти і ще швидше влетів до хати, так лячно, темно, холодно було в сінях. Чи це знов йому причулося, чи то направду він чув глибоке, тяжке стогнання десь під землею? Він дрижачи, мов осиковий лист, докинув дров до вогню і, обернувшися лицем до дверей, ждав, хто ввійде. Двері отворилися, і повільно, важким поступом увійшли чотири селяни, несучи кривавого, ледве живого Іцка, з котрого груді видобувався часом глибокий, несвітський стогін болю. Герман застив на місці з переляку, побачивши той кривавий, страшенний привид. Він притисся до печі і не смів кроку зробити.
— Поволи, Максиме, поволи! — приговорював один селянин другому. — Бережно держи за руку, не видиш, що кров аж крізь бекешу виступає?…
