бують селяни, і гайда з цим добром по селах! Яка втіха була для Германа сидіти ззаду на возі на скринці: спереду і ззаду копиці онуч і всілякого „фурфантя“, а понад тими сірими купами ледве виглядає мала головка жидика в дрантивій шапчині, зі здоровими рум'янцями на лицях, кучерява, весела. Довкола пишні зелені поля, шумлячі діброви, блискучі сріблясті річки, а над головою погідне, голубе небо; і тепло, сумирно, любо довкола, голоси пташенят зливаються з черкотом сверщків, шелестом зеленого листя, шваркотом потоків у одну безмежну, стрійну гармонію щастя, величі і спокою.
Гей, скільки то разів нагадує Герман Ґольдкремер, міліонер, ще й тепер оті часи свого веселого, вільного, правдиво циганського життя! Він нагадує їх не то щоби з якоюсь особливою радістю, — він з погордою дивиться тепер на тодішню бідність, на запопадливість на тих пару крайцарів, на втіху, коли їм удалося виміняти багато онучок, його навіть злить ота тиха радість, оте вдоволення, яке чув тоді; але все таки якийсь тайний, незнаний голос шепче йому, що це була найщасливіша пора його життя, що тихе щастя, сумирні, погідні дні, що їх прожив у бідності, на Іцковім візку, не вернуться для нього ніколи.
Оце їдуть, бувало, дорогою посеред піль: довкола ні живої душі, збіжжя ще не достигло, — легенький вітерець хвилями-хвилями клонить важке колосся жита, що половіє. Вусатий ячмінь де-не-де вирізується ясно-зеленою пасмугою, а озима пшениця гордо похитується на своїх струнких, гладеньких стеблах. Куди оком кинь, не видно людської хати, — село в долині. Далеко-далеко на сході розіллялася зеленим пахучим озером лука, і відти доносить вітер дренькіт кіс, а декуди видно ряди немов великих білих комах, що порпаються в зелені — то косарі. Іцкова конячка немов і собі рада тій величній тиші, тому теплу й запахові, йде собі нога поза ногу м'якою „польською“ дорогою, зриваючи час-від-часу головки конюшини на ході. Іцик мурликає під ніс якусь жидівську пісеньку, мабуть: „Finsterer Bałygułeh“, — батіг застромив за пояс та рівномірно розхитує головою наліво — направо, наліво — направо, немов роздає поклони тим пречудовим, благословенним нивам, тій луці далекій і тому Ділові синьому, що під захід сонця вистрілив високо в небо своєю тяжкою масою, круглими лісистими верхами, та мріє у віддалі, величний, спокійний, непрослідний, немов шмат неба, яким природа для більшої краси замаїла наші гори. А малий Герман за той час сидить посеред куп онучок,
