буде спільність, чи нї? А коли не буде, то чи не почнеть ся між комунїстичними суспільностями та сама боротьба та тяганина, що йде тепер без комунїзму? Або коли одна суспільність прийме комунїзм а її сусїди нї? І як заводити комунїзм: у одній громадї насамперед, чи починати від повітів, країв, чи ждати, аж його прийме від разу цїла держава? Як бачимо, при самій думцї про практичне переведенє і можливі наслїдки комунїстичних думок (проб переведеня їх на ширший розмір у новійших часах так і не роблено зовсїм) показувало ся стілько сумнївів і трудностий, що більшого числа прихильників сї думки, не могли собі здобути. Але вони були плодючим зерном, із якого виросли пізнїйші парости — ріжні напрями социялїзму.
Спільність працї і спільність уживаня, — се по думцї комунїстів одинокий лїк на всї рани теперішнього громадського житя, головна основа дальшого поступу.
Добре, — кажуть социялїсти, — але сю спільність не всюди можна перевести. Люди з природи не всї однакові і нїколи не будуть однакові. Повна спільність на землї не можлива і була би навіть шкідлива. Треба завести спільність лише там, де вона справдї потрібна. Не в тім біда, що не всї люди обідають при однім столї, не всї носять одежі з одного сукна і не всї живуть у спільних казаматах. Біда в тім, що одні богато і тяжко працюють, а мало мають до вжитку, а иньші користують ся плодами їх працї. Біда в тім, що одні люди мають у своїх руках, у своїй власности знаряди працї — фабрики, машини і все потрібне для вдержаня чоловіка — а другі не мають нїчого крім своїх
