найчеснїйші люди нашого віку, у яких болить душа дивити ся на такі суперечности? Невже-ж воно так мусить бути? Невже поступ мусить іти раз у раз у парі з чієюсь згубою, з чієюсь кривдою? Невже люди тисячі лїт мучили ся, мордували себе, працювали, думали та винаходили на те тілько, щоби запевнити панованє та роскошованє всяким Ротшільдам, Блєйхредерам, Тстонам та Гіршам? і невже нема нїякого способу змінити се і зробити рівновагу між поступом богацтва, знаня і штуки і зростом добробуту та розвою всеї народної маси? Розумієте ся, всї ми віримо в те, що такий спосіб можливий, хоч певно не легкий.
Правда, часом почуєте від ріжних панків та полупанків думку, що хто бідний, той сам собі винен, бо він лїнивий, пяниця, не дбає про себе, не щадить. Де-хто додає ще, що нерівність межи людьми все мусить бути, бож сама природа не творить людий рівними; одним дає більше здоровля, сили красоти, здібности, а другим меньше. Є в тім троха правди, але дуже небагато. Ті панове, що говорять про лінивство бідних, повинні би поперед усього виказати ту величезну працьовитість великих богачів, що живуть весь вік у забавах та розкошах, дбаючи лише про власну приємність і повірюючи не лише працю за себе але також завідуванє своїм маєтком — так сказати — рахованє своїх грошей чужим рукам. А ті, що говорять про природжену нерівність між людьми, повинні би показати, чи справдї ті великі богачі та маґнати, се найздібнїйші та найсильнїйші люди свого часу. І тут показалоби ся, що маєткова та суспільна нерівність людей у нашім часї має своє жерело зовсїм не в неоднаковій пильности, робучости та запопадливости, і зовсїм не в неоднаковій здібности — а в чімось иньшім.
У чім же такім? Ще в XVIII. віцї французький учений Руссо сказав, що людьска нерівність виплила з того, що
