шим, нїж були його дїди та прадїди перед сто роками. Аджеж не даром кажуть: „що громадї, то й бабі”; коли вся громада, все людсьтво так страшно розбогатїло, то й кождий поодинокий чоловік повинен почувати й на собі познаки того новочасного богацтва.
А тимчасом що ми бачимо? Людськість богатїє, а тисячи, мілїони людий біднїють. Їм робить ся тїсно. Одним не стає землї, иньшим зарібку, всїм обмаль хлїба. По селах люди працюють тяжко а живуть у такій нуждї, що їх житє мало чим лїпше від житя робучої худоби. По містах робітники працюють тяжко а живуть не о много лїпше. А по великих містах, де накопичено в однім гнїздї сотки тисяч або мілїони людий, бувають десятки тисяч таких бідолах, що не мають де голови прихилити, жиють як воробцї в стріхах, блукають з вулицї на вулицю, годують ся то жебраниною, то крадїжею, то відпадками, зібраними по сьмітниках богачів, ночують у публичних садах, попід мостами, в нових будовах, де ще не живе нїхто, або по ріжних страшних та поганих норах. У тих найбільших огнищах поступу й осьвіти для многих тисяч людий, малих і старих, мужчин і жінок, вертаєть ся житє дикунів у лїсах і печерах, тілько ще гірше і страшнїйше, бо тут на мійськім бруку сама природа не дає їм нїчогісїнько, а замість диких зьвірів їм на кождім кроцї грозить далеко страшнїйший ворог-чоловік, узброєний усїми засобами цивілїзації, аби в разї чого позбавити їх свободи або навіть житя. Не диво, що по таких містах день у день сотки людий гинуть з голоду, заховані по темнии закутках як дикі зьвірі, що там у тім поденю суспільности дїють ся сотки страшних злочинів, а сотки нещасних, доведених до розпуки, відбирають собі житє. Можна сказати сьміло, що прадавний дикун, блукаючи по лїсах та ночуючи в печерах, був сто разів щасливійший і почував себе лїпше від такого не-
