ся, що вирвавши ся з тїсної кітловини Середземного моря людськість починає дихати ширше, знаходить у собі нові сили. Славу Італїї та Ішпанїї швидко перебивають иньші народи: Голяндцї на поли заморських кольонїй Французи на поли науки й письменьства, нарештї Анґлїчани. Головні огнища поступу помалу переносять ся з Риму, Фльоренциї, Ґенуї та Мадриту до Парижа, Амстердаму та Льондону.
І на тім не конець. У наших часах бачимо дальшу мандрівку того дивного огнища. З Англією боре ся о першеньство її колишня кольонїя Північна Америка; не в однім випереджає її навіть Австралїя; головним двигачем поступу — здавалось би — робить ся океан. Краї, що хотять запевнити собі будущину, збирають усї свої сили, щоб заняти місце в рядї морських сил, запевнити собі шмат землї за морями, придатний для кольонїзациї, для виселеня надмірних сил із матїрньої країни, для придбаня нових богацтв, нових сил за морем. Уже не Середземна кітловина, але цїла земна куля починає бути за тїсна для людського роду. Люди обчислюють докладно те, що вона їм може дати, числять, на як довго може се вистарчити їм і оглядають ся за новими жерелами надбаня. Людська наука силкуєть ся зібрати до купи всї здобутки людського роду від найдавнїйших часів, провірити їх розумом та пробою, видусити з них науку на будуще, зберегти все цїнне та цїкаве та забезпечити будущі поколїня від можности таких самих упадків та руін, які бували в давнину. Ходить о те, щоб ту чудову квітку „поступ”, що доси росла якось дико, раз тут а раз там, тїкала з одного краю в другий, лишаючи по собі пустинї, — щоб її присвоїти, розщепити по всїй землї хоч може не рівномірно, то всеж на стільки, щоб нїхто на сьвітї не був виключений від її добродїйств.
Кождий народ, кожда громада працює над тим, не покладаючи рук. А хто би сьмів на хвилю загавити ся, або й зовсїм відцурати ся роботи, може бути певний, що незабаром його не стане на сьвітї, що той „поступ” буде для нього не добродїєм, а пожежею і спалить його та змете з землї безслїдно. Так звані „дикі”, некультурні, первісні
