з вікон і дверей шинків. Іван зразу цікаво й поквапно ловив очима ті подорожні подробиці, радісно вітав кожний далекий вершок гори, кожний наглий закрут ріки, кожну невидану досі вежу, що здалека, мов величезна шпилька, вихилялася понад зелень лісів або понад золотисту площу спілої пшениці. Свіже повітря поправило й загострило його апетит, розілляло здоровий румянець по його щоках. Чувся знов вдоволений і не бажав нічого нового.
Але вдоволення це тривало недовго. Подорож ішла помалу й почала вкінці втомляти його своєю одностайністю. При кожнім новім виді, скруті, мості, версі гори з прикрістю пригадував собі Іван: „Е, таке самісіньке я вже бачив“. В кожнім новім містечку мимоволі з уст його виривалися неохибні окрики: „З дороги, голото! А щоб вас!.. З дороги, бо розтолочу!“ Впрочім давалися Іванові чути й деякі недобрі боки князівської вдачі: погані нічліги для слуг, невиспання, чимраз частіші прояви князівського злого гумору, що показувалися в ненастаннім бурчанні на лінивство, недостаточний поспіх, на марнування грошей, нешанування ліврей і т. ін. Правда, Іванові князь ніколи не мав нічого закинути, але те вічне нарікання на лакеїв, що сиділи тут же побіч нього, дражнило Івана, як шкрябання залізом по склі. Кізли княжої ка-
53
