ключ, оглянув його пильно, мов старого знайомого, і, видимо, зрадів, мов дитина. Поблискуючи ключем до сонця, він поліз у темне гирло печери, в якій находилися потайні двері.
— Ходи зо мною, синочку, — сказав до Івана. — Вступи до моєї хати, будеш у мене гостем. То й побалакаємо, коли хочеш.
Дід відімкнув двері, за якими показався довгий темний вузький коритар, вижолоблений у скелі. Тим коритарем ішли оба довго, дуже довго, як бачилось Іванові. Час той вистарчав бодай на те, щоб його веселий і енергійний настрій знов змінився в якусь знеохоту. Вже навіть Іван почав собі в дусі бурчати й запитувати себе самого, який чорт казав йому лазити по якихсь мишачих норах, з яких може, й виходу ніякого нема. Аж ось Дід зупинився, заскрегінцав ключем і отворив другі двері.
Лагідне зеленкувате світло вдарило Іванові в очі, але не разило зовсім. Зробивши ще кілька кроків, він побачився в величезній, камяній світлиці, пишно прикрашеній усякими фантастичними різьбами, яріючими хрусталями, обвішаній нитками золота, вистеленій бляшками чистого срібла. Всі меблі в тій світлиці були з гнутих в різнородні форми жил заліза і срібла, на яких лежали плити з прозірчастого гірського хрусталю або фіолетного аметисту. По рогах вибризкували натуральні фонтани, осві-
30
