сити людські примхи, то певно б ви не тої заспівали.
Дід нічого на це не відповів, тільки раз-у-раз жалісливо хитав головою.
— Але що ж це за такий ворог, — спитав з перегодом Іван, — що вас запакував у оцю щілину?
— Це найстарший опир і чарівник з Бусовищ. Мав він віддавна на мене злість, ще за небіжку жінку.
— То ви й жінку мали? — скрикнув Іван.
— Аякже, синку, мав! І лишила мені одним-одну дитину, донечку. Господи мій, що то там з нею сталося? Чотирнадцять літ, як один день тому, лишив я її, ще в колисці, малесеньку, тільки мій слуга, старий Віюк, сліпий, зостався при ній. Чотирнадцять літ я промучився в тій проклятій шпарці, тоскуючи не стільки до свободи, до ліса, до скал, до гір, скільки до моєї коханої дитини. Ой, сину, що я перетерпів за тих чотирнадцять літ, що я перетерпів! Але Господу Богу слава, тепер усе минуло, тепер я вільний! Ти, синку, мене увільнив, і я тобі віддячуся. Ходи зі мною до моєї хати. Веди мене, небоже, бо я такий змучений, такий ослаблений, що не знаю, чи й здужав би довокліктись додому.
— А далеко ваш дім?
— Дім мій, синашу, великий. Коби ми тіль-
21
