Сонце хилилося вже до заходу, коли Іван прибув на відому нам полянку. В лісі стояла врочиста тиша. Рої комариків і золотокрилих мушок бриніли і хвилювали в тіні дерев.
Десь трохи далі стрекотіла сойка, стукала жовна об сухе дерево. На середині полянки пражило сонце, розходився запах розігрітого чябрику, похилялися до сонця високі вершечки тоненьких лісових трав. Великий чорний гриб у понурій задумі стояв на гладкім місці під смерекою.
— Діду! Діду! Діду! — скрикнув Іван і тричі вдарив ліскою по смереці.
На той окрик замремтіли трави, втихли мушки, а дерева подали собі Іванові слова з рук до рук, розносячи їх по ярах і лісових заломах. Але луна дрімала. В тій хвилині гриб пробуркався зі своєї задуми, порушив широкою розплесканою головою і почав рости, рости. Швидко перемінив свій вигляд і перед Іваном став Дід у своїй власній поставі.
127
