потів, гризот, розчарувань, а кінець-кінцем — на руїну. От тобі й на! Оце був той ґешефт, над яким він запопадав ціле життя! Баронові почало робитися холодно коло серця.
— Ну, пане бароне, — сказав до нього насмішливо Іван, — поборили ви мене. Так багато за ті добра я не міг би був дати.
Барон тільки очима кліпав.
У тій хвилині Ніна легко, мов серна, збігла з ґанку і припала до возика, в якім сидів її батько.
— Таточку! Ось я! Я твоя! — скрикнула вона, цілуючи його зівялі руки. — Прости мені всі гризоти, яких я тобі наробила!
— Нінка, Ніночка, еге-ге! — лепотів князь. — Моя дочка! Не втопилася, еге-ге! Грошей багато потребує, але у нас тепер гроші є, го-го! Від барона виторгували!
Барон стояв недалеко, чув усе те і якось ідіотично всміхався.
— А ти, Іване, гніваєшся ще на мене? — обернулася Ніна до молодого парубка з чарівним усміхом. — Надіюся, що простиш мені, що там було… з Едвіном… — додала шепотом. — Підла душа! Продав мене баронові.
Усе чув барон, та при останнім слові захитався на ногах і упав додолу, мов сніп.
Нікому було й піддержати його. Поки привезено доктора, він уже був небіжчик.
122
