зубами і тряслась, мов у лихорадці, і ледве-не-ледве могла сказати баронові:
— Держіться! Він вас застрашити хоче! Він на мою душу важить. Держіться, бароне!
— Я йому покажу, як зо мною задиратися! — гордо скрикнув барон, вертаючи назад перед стіл комісії, де возний віддавна вже калатав і кричав, щоб нарід успокоївся.
— Я даю мільйон і тисячу, — сказав Іван, не рушаючися з місця.
— Ага, подається вже, подається, перелякався! — гомоніла товпа, в якій люди мало на голови одні одним не лізли, щоб придивитися цьому дивовижному купцеві в хлопській веретянці, про якого ніхто не знав, хто він, відки взявся і за чиї гроші купує.
— Я даю мільйон сто тисяч! — скрикнув барон.
— Браво, браво! — загуло в товпі, яку возний зараз кинувся втишати.
— Я даю на тисячу більше, — сказав Іван.
— Я даю мільйон двісті тисяч!…
— Я даю на тисячу більше, — мов машина, повторив Іван.
— Я даю півтора мільйона! — ревнув барон, почервонівши, мов рак.
— Я даю на тисячу більше, — товк своє Іван.
Баронові почало робитися моторошно.
120
