В кілька день після цеї розмови приїхав князь. Він не їхав до палацу — важко йому було й дивитися на те місце, що колись бачило його панування, а тепер пропало для нього, бачилось, назавсіди. Він замешкав у маленькім готелю, в однім покоїку, що виходив вікнами на брудне, вонюче подвіря.
Довідавшися про його приїзд від Бантромія, Іван зараз пішов до нього. Застав князя, що одітий лежав напів сидячи на софі, курив люльку і, здавалося, ні про що не думав. Він не чув навіть, як Іван застукав до дверей, як відчинив їх і як увійшов до покою. Іван, побачивши його, зразу подумав, що попав не в ті двері: той сивий, поморщений, зламаний чоловік, ця дряхла руїна, що без думки, без виразу на поблеклому лиці лежала перед ним, кліпаючи осовілими очима, — чи це міг бути князь Довгорукий, той самий, котрий іще так недавно плескав „брава“ оперетковим співачкам та любувався принадами шансонеток?
111
