Але з глубини салї в тім вирвав ся шум несподїваного здивовання: в салю війшла молода дївчина.
Під синїм вуалем, що покривав її грудь і голову, можна було виріжнити закруглення її бров, халцедони в її ухах, білість її шкіри. Плечі її покривав квадрат з сизого, мінистого шовку, звязаний золотою спряжкою. Чорні шаравари були густо вишиті мандраґорами[1]. Маленькі пантофлї з пуха колїбрі слабо стукали по підлозї.
Вийшовши на естраду, вона скинула вуаль. Була то зовсїм Іродїяда за своїх молодих часів. Потім вона почала танцювати.
Ноги її пересували ся поволї, в такт флетї і парі калаталець. Округлі рухи її рук наче кликали когось, що все ухиляв ся. Вона гнала ся за ним, лекша від мотиля, як розцїкавлена Псіхея[2], як мандрівна душа, готова кождої хвилї полетїти.
Стук калаталець заступили сумні звуки ґінґри[3]. Надїя перемінила ся в сум. Її рухи виявляли тугу, вся фіґура її — тяжке страждання: годї було сказати, чи тужить вона за любовию бога, чи вмерає в його обіймах. Примкнувши очи, вона вигинала стан, її тїло вихиляло ся як хвиля, трясло ся, тим часом як лице лишало ся нерухоме, а ноги не спиняли ся анї на хвилю.
