Nec crescit, ne post mortem durare videtur[1].
Але в тім Авль нагнув ся над краєм лавки, з потом на чолї, з позеленїлим лицем, підперши кулаками живіт. Садукеї удавали перестрах (другого дня їм признано право жертв). Антипа виказував роспуку. Вітелїй лишив ся спокійним, хоч його трівога була дуже сильна разом: з сином він би стратив кариєру.
Авль не скінчив іще ригати, як уже захотїв знову їсти:
— Нехай минї дадуть шкробаного мармору, наксоського шіферу, морської води, чого небудь? А може я-б узяв горячу ванну?
Він гризнув снїгу, потім повагавши ся між комаґенським паштетом і рожевими дроздами, прихилив ся вкінцї до вареної в меду тикви. „Азіят“ обсервував сю здібність до пожирання, що для нього характеризувала істоту чудесну, вищої раси.
Подали волові нирки, сони, соловіїв, сїчене мясо в винограднім листю. Сьвященики говорили про воскресеннє. Амонїй, ученик плятоника Фільона, признавав се все дурним і говорив про се з Греками, що ви-
- ↑ По смерти вже не росте і очевидно не істнує.
