які вони втїкаючи забрали з собою, а після я бачив то й знаю, у них був голодний тиф від одної кукурузи. Ну, та про се я скажу дещо після, як дійде до того річ.
Вибрались ми на дорогу, але се була не та, котрої ми шукали. Ми замірялись йти до попа Зїмонїча, а ся дорога йшла в Зубцї, де стояв воєвода піп Міня. Ми постояли, поміркували: чи йти назад, чи вперед. А дальше рішили: хиба не все одно; коли на сю дорогу вийшли, то ходїм до попа Мінї.
Місця в сїм краю не такі, як там, де ми йшли від Різано. Там камінь і тільки денеде росте деревце, розриваючи на куски камінь, із під якого воно пробиваєть ся; а тут скрізь трава та дерево.
Дорога навіть не така камяна, на нїй доволї часто попадається правдива, мягка земля або пісок. Дорога йде хоча й по горах, але нїде не піднїмаєть ся і не спускаєть ся круто. Гірш усього нам допікало, що нїде не було води. Навіть біля двох хаток, які ми надибали, не можна було її дістати. Тут нас дігнав поводатор; він думав уже, що ми десь пропали. Від нього ми почули, що води раньше „Беґова корита“, на самій чорногорській границї, ми не найдемо. Прийшлось терпіти.
