Сходи були вузенькі, круті і вонючі. Усі кухні всіх кватир на всіх чотирох поверхах отвирались на отсі сходи і стояли так трохи не цілий день. Від того була страшенна задуха. Вгору і вниз піднимались і сходили двірники з книжками під пахою, волоцюги і всякий люд обох полів. Двері в саму контору були також на остіж отворені.
Він увійшов і задержався в передпокою. Тут стояли і дожидали самі якісь мужики. І тут також задуха була незвичайна та аж млоїло від запаху свіжо, ще не вистоялою фарбою на старій оливі, наново помальованих кімнат.
Переждавши трохи, він порішив пійти далі, в слідуючу кімнату. Кімнати були маленькі і низенькі. Страшна нетерплячка тягнула його все дальше і дальше. Ніхто не завважив його. В другій кімнаті сиділи і писали якісь писарі, одягнені трохи ліпше від него, з виду дивний якийсь нарід. Він звернувся до одного з них.
— Чого тобі?
Він показав завізвання з контори.
— Ви студент? — запитав той, глянувши на завізнання.
— Так, колишній студент.
Писар оглянув його, хоч без всякої цікавости. Се був якийсь особливо надутий чоловік з неподвижною ідеєю в погляді.
— Від сего нічого не провідаєш, бо йому все рівно, — подумав Раскольніков.
— Ступайте туди, до письмоводителя, — сказав писар — і ткнув вперед пальцем, показуючи на саму послідню кімнату.
Він ввійшов в отсю кімнату (четверту з ряду), тісну і битком набиту публикою, — народом трохи чистійше одітим, ніж в онтих кімнатах. Між дожидаючими було дві женщини. Одна в жалобі, бідно одягнена, сиділа за столом проти письмоводителя, — і щось писала від його диктат. Друга же женщина, дуже повна і червона мов бурак, з плямами, видна женщина і якось вже надто пишно одіта, з брошкою на груди завбільшки чаєвої тарілочки, — стояла в кутку і чогось дожидала.
Раскольніков вткнув письмоводителеви своє завізвання в руки. Сей поспішно поглянув на него і сказав:
— Погодіть, — і займався дальше жалібною женщиною.
Він відітхнув свобіднійше.
— Здається не те!
