лівшись і видячи, що він спускає з дивану ноги. — Хорий, так і не ходи: не згорить. Що у тебе в руках таке?
Він погянув: в правій руці у него відрізані тороки, шкарпетка і шматки видертої кишені. Так і спав з ними. Опісля вже, коли роздумував про се, нагадав собі, що і прокидаючись зі сну в горячці, із всеї сили стискав він все те в жмени і так знову засипляв.
— Ух! дрантя якого набрав і спить з ним мов зі скарбом… — і Настка заходилась від свого хоробливо-нервового сміху.
Прожогом всунув він усе під плащ і уважно впився в неї очима. Хотяй і дуже мало міг він в ту хвилю зовсім розумно розібрати, все-ж таки бачив, що з чоловіком не так обходитись будуть, коли прийдуть його брати.
— Однакож… поліція?
— Чаю би випив? Хочеш, то принесу; осталось…
— Ні… я пійду; я зараз пійду, — бурмотів він, встаючи на ноги.
— Іди, і зі сходів не зійдеш!
— Пійду…
— Як хоч.
Вона вийшла вслід за двірником. Таки зараз кинувся він до світла оглядати шкарпетку і обрізки штанів.
— Плями є, але не зовсім виразні; усе запачкалось, затерлось і вже не пізнати. Хто не знає — нічого не добачить. Настка отже нічого здалеку не могла зауважити, слава Богу!
Тоді з трепетом розпечав він завізвання і став читати; довго, довго читав він і наконець таки поняв. Се було звичайне завізвання з часткового комісаріяту, так званого квартала, явитись сегодня о пів до десятої в контору квартального надзирателя.
— Та коли-ж се бувало? Ніяких я діл сам по собі не маю з поліцією! І чому якраз сегодня? — розбирав він в трівожній нерішимости. — Господи, коби лиш скорше!
Він було кинувся на коліна, щоби молитись, але аж сам розсміявся, — не над молитвою, а над собою. Він поспішно став одягатись.
— Пропаду, так пропаду, все одно! Шкарпетку надіти! — нагадалось нараз йому, — ще більш затреся в поросі і сліди пропадуть.
Але що лиш він надів, зараз таки і скинув її з відразою
