кудинебудь і усе викинути, щоб вже щезло з очей, геть, чим скорше, чим скорше!”
Він кілька разів зривався з дивана, хотів було встати, але вже не міг. Наконець розбудив його сильний стукіт в двері.
— Та отвори, живий чи ні? І заєдно ось він кисне! — кричала Настка, гримаючи кулаком в двері: — цілими днями як собака валяється! Собака і є! Отвори, чуєш! Одинайцята година.
— А може і дома нема? — промовив мужеський голос.
— Ба, се голос двірника… чого йому треба?
Він зірвався і сів на дивані. Серце товклося так, що аж розболіло.
— А на засувку хто заперся? — відрізала Настка: — ігі! вже запиратись почав! Самого вкрадуть, чи що? Отвори, голова, прокинься!
— Чого їм треба? За чим двірник? Усе знають. Противитись, чи отворити? Ліпше отворити. Пропадай!…
Він піднявся, нагнувсь вперед і відсунув засувку. Ціла його кімната була такого розміру, що можна було відсунути засувку, не встаючи з постелі.
І справді: стоять двірник і Настка.
Настка якось так дивно його оглянула. Він з визиваючим і трівожним видом поглянув на двірника. Той мовчаливо простягнув до него сірий зложений в двоє папір, запечатаний бутельковим ляком.
— Завізвання з контори, — промовив він, подаючи папір.
— З якої контори?…
— В поліцію, бач, зовуть, в контору. Звісно-ж яка контора.
— В поліцію!… Та чого?…
— А мені звідки знати! Кличуть і йди. — Він уважно поглядів на него, оглянув довкола і обернувся відходити.
— Що, ти справді розхорівся? — спитала Настка, котра на хвилю не спускала з него очей. Двірник також на хвилинку обернув голову. — Від вчера в горячці, — докинула вона.
Він не відповідав і держав в руках папір, не розпечатуючи.
— Та вже не вставай, — продовжала Настка, розжа-
