ровий розсудок опускають його, — починало невиносно його мучити.
— Що, чи уже починається, чи се вже кара наступає? Гей! гей! так воно мабуть.
Дійсно, тороки, котрі він обтяв від штанів, так і валялися по підлозі, серед кімнати, щоби їх побачив перший, хто увійде.
— Та що-ж се зі мною! — закричав він знову мов несамовитий.
Тут прийшла йому в голову дивна думка: що може бути і ціле його одіння в крови, що може бути богато плям, та що він їх тільки не бачить, не завважує, бо притомність його ослабла, роздробилась… ум помрачений…
Нараз він нагадав, що і на мошонці була кров.
— Ба! так очевидно і в кишени також має бути кров, адже-ж я ще мокру мошонку тоді в кишеню уткнув!
Чим скорше вивернув він кишеню і — дійсно — на споді кишені є сліди, плями!
— Видно, ще не цілком опустив мене розум, видно не опустила ще притомність і память, коли сам похопився і догадався! — подумав він врадуваний, глубоко і весело віддихаючи всею грудею; — просте ослаблення горячкове, маячення на мінуту, — і він видер цілу підшивку з лівої кишені штанів.
В отсю хвилю луч сонця освітив його лівий черевик: на шкарпетці, що виглядала з черевика, начеб показались знаки. Він скинув черевик:
— Справді знаки! весь кінчик шкарпетки пересичений кровю, — показуєсь, він в ту калюжу неострожно тоді ступив…
— Але що-ж тепер з сим почати? Куди дінути отсю шкарпетку, тороки, кишеню?
Він стулив усе те в жменю і стояв серед кімнати.
— До печі? Але в печі перше всего стануть шукати. Спалити? та і чим спалити? сірників навіть нема. Ні, ліпше вийти куди-небудь і усе викинути. Так! ліпше викинути! — повтаряв він, знов сідаючи на диван, — і таки зараз, не зволікаючи!…
Однакож замісць того голова його знов склонилась на подушку; знов заморозив його страшний холод; знов він потягнув на себе плащ. І довго, кілька годин зряду, йому раз-враз мерещилось, що „ось би зараз, не відкладаючи, пійти
