ний, великий ножик і обрізав тороки. Більше, здається, нічого не було.
Аж тут він нагадав, що мошонка і річи, котрі він витягнув у старухи із скрині, усі до сеї пори в него по кишенях лежать! Він і не подумав до сеї пори їх виняти і сховати! Не згадав про них навіть і тепер, коли одіж оглядав.
— Що-ж се? — Прожогом кинувся він їх винимати і викидати на стіл.
Коли повинимав усе і навіть повивертав кишені, щоб пересвідчитись, чи не лишилося ще дещо, він усю тую купку переніс в кут. Там, в самім куті, внизу, в однім місци були роздерті обої і відставали від стіни: зараз таки почав він усе запихати в отсю діру, під папір:
— Війшло! Усе геть з очей, і мошонка також! — думав він радісно, коли піднявся і споглядав в кут, в діру, що ще більше отворилась.
Нараз він цілий затремтів з переляку:
— Боже мій, — шептав він в розпуці, — що се зі мною? Або-ж се сховане? Або так ховають?
Правда, він і не надіявся на річи; він думав, що будуть тільки самі гроші, і длятого не приготовив заздалегідь місця.
— Але-ж тепер ось, тепер, чого я радий? — думав він. — Або-ж так ховають? Справді, розум мене опускає!
В обезсиленню сів він на диван і зараз незносний холод наново затряс ним. Машинально потягнув він лежачий біля него на кріслі, давний студентський зимовий плащ, теплий, але вже майже рознесений, накрився ним, і сон і маячення знов разом обгорнули його. Він забувся.
Не більше як через пять мінут зірвався він знову і таки зараз в трівозі кинувся ще раз до свого одіння.
— Як се я міг знову заснути тоді, коли ще нічого не зроблено! Так, справді так: петлю під пахою дотепер ще не відпоров! Забув, на таку річ забув! Такий доказ!
Він відірвав петлю і чим скорше став дерти її на кусні, запихаючи їх під подушку в білля.
— Куски подертого полотна ніяк не будять підозріння; а чейже не збудять, ні! — повтаряв він, стоячи серед кімнати, і з напруженою до болю увагою почав знову розглядатись кругом, на поміст і всюди, чи не забув ще дечого?
Переконання, що усе, навіть память, навіть простий здо-
