— Та чи мало чого?…
— Та як се?…
— Я-ж учуся на судового слідователя! Тут очевидно, о-че-ви-дно, щось воно не так! — горячо закричав молодий чоловік і бігцем пустився вниз по сходах.
Кох остався, потягнув ще раз злегка за дзвінок і той брязкнув оден удар; потім тихо, наче роздумуючи і оглядаючи, став поратись коло ручки дверий і то притягав то опускав її, щоб переконатись ще раз, що вона лиш на засувці. Відтак стогнучи, нагнувся і став зазирати в замкову дірку, але в ній з середини запханий був ключ і, розуміється, нічого не можна було бачити.
Раскольніков стояв і стискав топір. Він чисто стратив голову і маячив мов в горячці. Він готовився навіть боротись з ними, коли вони увійдуть. За той час, коли вони стукали і змовлялись, йому кілька разів хотілось покінчити усе відразу і крикнути до них із-за дверий. Іноді знов хотілось йому почати зневажати їх, дрочитись з ними, поки не отворять.
— Колиб лише скорше! — блиснуло в його голові.
Час минав, мінута, друга, — ніхто не йшов. Кох став крутитись.
— Однак до біса!… — закричав він нараз і в нетерплячці, покинувши стороження, пустився також вниз, спішачись і стукаючи по сходах черевиками. Кроки затихли.
— Господи, що-ж тепер чинити!
Раскольніков відсунув засувку, отворив двері, нічого не чути, і нараз, цілком вже не роздумуючи, вийшов, замкнув як міг щільно двері за собою і пустився вниз.
І він вже зійшов долі трома закрутами сходів, коли ось почувся сильний шум низше, — куди діватись! Нікуди було скритися. Він пробував навіть вернутись знову у кватиру.
— Гей, дідько, чорт! держи!
З криком вирвався хтось-там внизу з якоїсь кватири, і не те, що побіг, а дослівно злетів вниз долі сходами, ревучи на ціле горло:
— Митьку! Митьку! Митьку! Митьку! Митьку! Біс би тебе пірва-ав!
Крик закінчився нагальним писком; послідні звуки почулись вже на дворі; все затихло. Але в отсю саму хвилю кількох людей, говорячи голосно і часто, почали гучно під-
